Крісло біля вогню

Гостьовий дім стояв над гаванню, і двері були з завітряного боку, а на цих островах саме з такого боку їх і ставлять. Господинею була вівця з Норт-Роналдсі, одна з тих берегових овець, що живляться водоростями на північному краї архіпелагу. Поллі стояла в передпокої, і з неї стікав дощ. "У вас є вільні кімнати?"

Кімнати були. У вересні вони зазвичай є. Поллі сказала: "Я хотіла б тиху кімнату, будь ласка." Вівця витримала паузу рівно таку, щоб це прозвучало ввічливо. Кімнати позаду виходять на подвір'я, кімнати спереду на воду, і вітер знаходить і ті, і ті. Тут ніде не буває тихо в тому сенсі, який має на увазі гість. Замість тиші острови пропонують вітер настільки постійний, що за дві ночі ти перестаєш його чути.

"Не могли б ви допомогти мені з багажем, будь ласка?" Вівця сама віднесла сумку нагору й поставила її біля крісла коло вогню, і саме крісло змусило Поллі замовкнути. Його каркас був із плавнику, бо тут не росте жодне дерево, і кожна дошка в старих будинках прийшла з припливом. Спинка була з вівсяної соломи, скрученої й зшитої в каптур, що вигинається вперед над плечима. Столяр із Керкволла на ім'я Девід Кіркнесс перетворив цю фермерську звичку на стандартний виріб у середині дев'ятнадцятого століття.

"О котрій годині виїзд?" запитала Поллі, бо тут усе вирішує пором. А тоді сіла в крісло. Солом'яний каптур відрізав протяг від дверей, вогонь робив те, що роблять усі вогні, і вперше після порома вона чула власне дихання.