Пором заходить у гавань

Ранковий пором обійшов низький мис і пришвартувався у Стромнессі, де будинки стоять спинами до води, а їхні гострі фронтони повернуті проти вітру. Поллі ступила на мокрі кам'яні плити й одразу зрозуміла тутешній вітер. Це був не порив. Це був стан речей. На краю причалу сидів колі й дивився на швартові. Поллі підійшла до нього. "Можете показати мені дорогу?"

Він запитав, куди вона хоче потрапити, і вона зізналася, що поки не знає. Тут це цілком розумна відповідь. Островів близько сімдесяти, приблизно на двадцяти з них живуть люди, і жоден не лежить далеко від берега. Тут немає лісу, немає захисних смуг, немає нічого вищого за комин фермерського будинку. "Не підкажете, де я можу сісти на автобус?" запитала вона, і він кивнув головою в бік зупинки нагорі схилу.

А тоді вона припустилася помилки пташки, яка провела літо в містах. "Скільки часу треба, щоб дійти пішки до центру міста?" Колі глянув уздовж єдиної брукованої вулиці, що тягнеться через усе містечко і місцями така вузька, що машині доводиться складати дзеркала. Одинадцять хвилин, сказав він, якщо зупинятися й розглядати вітрини.

"Не скажете, чи є сьогодні якісь цікаві події?" Він поставився до питання серйозно. Розклад поромів тут і є місцевими новинами, сказав він, а все інше прибуває разом із ним. Наприкінці тижня буде човен до тюленячих скель. Є каплиця, яку збудували полонені. Є село, що чотири тисячі років пролежало під піщаною дюною, аж поки шторм не забрав ту дюну геть.