Туман змикається за нею

Останнього пообіддя Поллі ще раз піднялася високо над узбережжям, над чайними терасами, над кратером із двома озерами і над тихим лісом, де з глибини лаврових дерев досі кличе пріоло. Звідти острів виглядав саме тим, чим він є: одним довгим ланцюгом старих вулканів, ще ледь теплих, що досі повільно вистигають у зелень.

Рибальські човни поверталися в гавань унизу, маленькі білі силуети, що тягли тонкі сліди по темнішому морю, і вздовж прибережної дороги одне за одним засвічувалися вогні. Знизу, десь від берега, піднімався запах диму з дров і змішувався з рештками солоного повітря.

З океану накотилася смуга туману, як вона робила це цілий тиждень, сповзаючи спершу на кратер, потім на чайні поля, а тоді й на саму гавань, згортаючи весь острів з очей під нею. Поллі вже бачила, як він так робить, терплячий і неквапливий, ніби острів волів зникати повільно, а не одразу.

Вона повернула у бік відкритої води, поки на обрії ще трималося останнє світло, лишаючи позаду острів, який досі готує свою вечерю під землею, досі вирощує свій чай по одному дбайливому листочку і досі, десь у глибині старого лісу, береже маленького сірого птаха.