Село під штормом

У Поллі було записане одне місце, і вона не мала уявлення, де воно. "Не підкажете, як туди дістатися?" запитала вона вівцю за сніданком. Їдьте береговою дорогою на захід, сказала вівця, доки земля не перестане вдавати, ніби тут є пагорби. Затока Скейл лежить довгою дугою блідого піску, за нею піднімається зелена тераса, і саме на ній стоїть село, наполовину втоплене в землю, з дахами, відкритими небу.

Того ранку на розкопках працював кулик-сорока, а куликів-сорок чути навіть у негоду. Поллі запитала: "Я хотіла б дізнатися історію цієї пам'ятки." Люди жили тут близько п'яти тисяч років тому, сказав він. Вони обробляли це узбережжя ще до Стоунхенджа й до Великої піраміди. Потім згори прийшов пісок і залишався десь чотири тисячі років, аж поки шторм узимку тисяча вісімсот п'ятдесятого року не зніс дюну.

Половину цього забрав вітер, тож Поллі попросила ще раз. "Не могли б ви, будь ласка, повторити це для мене?" У другій розповіді була та деталь, яка має значення. У кожному будинку ті самі меблі в тому самому порядку: вогнище посередині, вбудовані ліжка обабіч, а під дальньою стіною кам'яний сервант, повернутий до дверей. Він кам'яний тому, що дерева тут не було.

"Не скажете, чи буде музей відкритий завтра?" запитала Поллі, уже знаючи, що повернеться. Вона трохи постояла на краю одного розкритого будинку, дивлячись усередину на кімнату, облаштовану так, як облаштовує кімнату будь-хто: гарні речі там, де гість побачить їх першими.