Крісло біля вогню

Гостьовий дім стояв над гаванню, і двері були з завітряного боку. На цих островах саме з такого боку їх і ставлять. Господинею була вівця з Норт-Роналдсі, одна з берегових овець, що їдять водорості. Поллі стояла в передпокої. "У вас є вільні кімнати?"

Кімнати були. У вересні вони зазвичай є. Поллі сказала: "Я хотіла б тиху кімнату, будь ласка." Вівця трохи помовчала, перш ніж відповісти. Задні кімнати виходять на подвір'я, а передні на воду. Вітер знаходить і ті, і ті. За дві ночі ти перестаєш його чути.

"Не могли б ви допомогти мені з багажем, будь ласка?" Вівця віднесла сумку нагору й поставила її біля крісла коло вогню. Каркас був із плавнику, бо тут не росте жодне дерево. Спинка була з вівсяної соломи, скрученої в каптур. Столяр із Керкволла на ім'я Девід Кіркнесс зробив цей виріб стандартним у середині дев'ятнадцятого століття.

"О котрій годині виїзд?" запитала Поллі. Тут усе вирішує пором. Тоді вона сіла в крісло. Солом'яний каптур відрізав протяг від дверей, і вперше після порома вона чула власне дихання.