The Last Train

Tomas looked at his phone and felt his stomach drop. It was twelve ten in the morning, and the station gates were closing. In Tokyo, the trains do not run all night. The last train on most lines leaves around midnight, and everyone in the city knows the exact time of theirs. Tomas, who had been in the country for four days, did not.

Томас подивився на телефон і відчув, як у нього похолонуло всередині. Була дванадцята година десять хвилин ночі, і ворота станції зачинялися. У Токіо потяги не курсують всю ніч. Останній потяг на більшості ліній вирушає близько півночі, і кожен мешканець міста знає точний час свого потяга. Томас, який пробув у країні лише чотири дні, цього не знав.

A taxi across the city would cost more than his hotel room. A station worker saw his face and pointed down the street. There, between a convenience store and a noodle shop, glowed a sign for a capsule hotel. Tomas paid at a machine, took a locker key, and slept in a clean plastic pod the size of a single bed, in a quiet room full of other people who had also missed their trains.

Таксі через усе місто коштувало б дорожче за номер у його готелі. Працівник станції побачив вираз його обличчя і показав на вулицю. Там, між магазином і локшинною, світилася вивіска капсульного готелю. Томас заплатив в автоматі, взяв ключ від шафки і заснув у чистій пластиковій капсулі розміром з односпальне ліжко, у тихій кімнаті, повній інших людей, які теж запізнилися на свої потяги.

In the morning he bought coffee from a vending machine and took the first train home, fresh and slightly proud. Now he checks one thing before any evening out in Japan: not the menu, not the map, but the time of the last train.

Вранці він купив каву з автомата і сів на перший потяг додому, бадьорий і трохи гордий. Тепер перед будь-яким вечором у Японії він перевіряє одну річ: не меню, не мапу, а час останнього потяга.