Half Dome

On the fourth day, Polly decided to climb Half Dome. Not the famous cable route up the back, which was still closed for the season anyway, but the air route. Half Dome's flat north face rose almost vertically from the valley floor, 1,500 metres of bare granite, polished smooth by a glacier that had retreated 15,000 years ago. Climbers free-soloed it. Polly intended to glide it.

На четвертий день Поллі вирішила піднятися на Півкупол. Не відомим маршрутом з тросами, що веде ззаду, який все одно був закритий на сезон, а повітряним шляхом. Плоска північна стіна Півкупола піднімалася майже вертикально з дна долини, 1500 метрів голого граніту, відшліфованого льодовиком, що відступив 15 тисяч років тому. Альпіністи піднімалися без страховки. Поллі мала намір злетіти.

She started at first light. The air in the valley was thick and cool. Updrafts off the warming rock at the base of the dome would lift her for the first part of the climb. She knew this because she had watched the swifts the day before. White-throated swifts had been screaming around the dome face for hours, riding the same air.

Вона почала на світанку. Повітря в долині було густим і прохолодним. Висхідні потоки від нагрітого каменю біля основи купола піднімали її на першу частину підйому. Вона знала це, бо спостерігала за серпокрильцями напередодні. Білохвості серпокрильці годинами кричали навколо стіни купола, використовуючи ті самі повітряні потоки.

She flew out from a stand of ponderosa pines near Mirror Lake. She climbed slowly, in tight spirals. The face of the dome rose. The dome's curve became less curve and more sheer wall. She watched her glasses smudge in the morning damp. She tilted them straight against her beak with one foot, mid-flight.

Вона вилетіла з-під сосен пондероза біля Озера Дзеркало. Вона піднімалася повільно, у вузьких спіралях. Стіна купола піднімалася. Крива купола ставала менш кривою і більше нагадувала прямовисну стіну. Вона спостерігала, як її окуляри запітніли від ранкової вологи. Вона випрямила їх проти свого дзьоба однією ногою, прямо в польоті.

At about three hundred metres up, she joined the swifts. There were dozens of them. They moved in fast loose flocks, white throats flashing, screeching to each other. Polly was the slowest bird in the air by a wide margin. The swifts did not seem to mind. One of them passed within a wing-tip of her at full speed and clicked.

На висоті близько трьохсот метрів вона приєдналася до серпокрильців. Їх було десятки. Вони рухалися швидкими, вільними зграями, блискаючи білими горлами, кричачи один одному. Поллі була найповільнішою пташкою в повітрі з великим відривом. Серпокрильці, здається, не заперечували. Один з них пролетів на відстані кінчика крила від неї на повній швидкості і клацнув.

The wind picked up at five hundred metres. The granite face gave off heat already, even though the sun was barely on it. Heat lifted air. Lifted air lifted Polly. She climbed in long slow arcs, conserving her wing muscles, letting the rock do the work.

На висоті п’ятисот метрів вітер посилився. Гранітна стіна вже віддавала тепло, хоча сонце ледь торкнулося її. Тепло піднімало повітря. Підняте повітря піднімало Поллі. Вона піднімалася довгими повільними дугами, зберігаючи м’язи крил, дозволяючи каменю виконувати роботу.

Halfway up, she rested on a small ledge where a few stunted firs were growing in a crack. From there she could see the cable route. The metal cables that climbers held onto on the back side of the dome lay along the bare rock like a long thin spine. They were closed off for spring. By July, hundreds of people a day would haul themselves up that wire.

На півдорозі вона відпочила на невеликому виступі, де в тріщині росло кілька карликових ялин. Звідти вона могла бачити маршрут з тросами. Металеві троси, за які альпіністи трималися на зворотному боці купола, лежали вздовж голого каменю, як довгий тонкий хребет. Вони були закриті на весну. До липня сотні людей щодня тягнутимуться вгору по цьому дроту.

At the top, the granite was flat. Just flat. A hundred metres across, slightly tilted, with a few small piles of stones where humans had marked their summits. The wind up here was steady. Polly walked to the edge of the diving board, the famous overhanging slab, and looked.

На вершині граніт був плоским. Просто плоским. Сто метрів завширшки, злегка нахиленим, з кількома невеликими купами каменів, де люди позначали свої вершини. Вітер тут був постійним. Поллі підійшла до краю "трампліну", відомої навислої плити, і подивилася.

The valley was a small ribbon below. The Merced River was a green-grey thread. El Capitan, across the way, was so close she felt she could fly to it. The trees were not trees. They were a fuzz of green on the canyon floor.

Долина була маленькою стрічкою внизу. Річка Мерсед була зелено-сірою ниткою. Ель-Капітан, навпроти, був так близько, що вона відчувала, що може до нього долетіти. Дерева не були деревами. Вони були зеленим пухом на дні каньйону.

She stood at the edge for a long time. Then she did the smallest, calmest peregrine-style dive she could manage, just over the lip, and pulled up almost immediately to glide along the curve of the dome on the way down.

Вона стояла на краю довгий час. Потім вона зробила найменше, найспокійніше занурення в стилі сокола, яке могла собі дозволити, просто за край, і майже відразу ж піднялася, щоб ковзати вздовж кривої купола на шляху вниз.

At the bottom, on the trail, a young woman was bent over taking a photograph of a swift. She did not see Polly land on the rail of a bench behind her. The woman's camera clicked. The bench was warm. Polly closed her eyes. The whole valley smelled of pine and warm rock.

Внизу, на стежці, молода жінка нахилилася, щоб сфотографувати серпокрильця. Вона не побачила, як Поллі приземлилася на поручень лавки позаду неї. Камера жінки клацнула. Лавка була теплою. Поллі заплющила очі. Вся долина пахла соснами і теплим каменем.